Собі на тридцятиріччя
I
Коли падають зорі —
бува, страшно,
бува, незрозуміло, —
біжиш до вікна,
як очманілий —
чи ж не привиділося?
Та ні, не привиділося,
і бажання одне —
автоматичне,
за звичкою.
І повертаючись знову
в обійми вселенських ілюзій,
пропахлих натхненням,
чуєш, як дощ,
саме той,
майже в тобі,
ледь не щоденний
бʼється об шибки фантазій,
змиваючи злість.
Краплі виписують
зрілі слова
і стікають додолу:
«Загадане —
не розгадається,
згадане —
не забудеться.»
II
Між Гамбургом й Порту — один літак,
між зимою і літом — одна весна.
За твоїми плечима — Рейн і Майн,
за моїми, звісно, — старий Дунай.
Зачудовано дивляться очі вниз —
не засліпить моря старий маяк;
сьогодні — слово, а завтра — спис,
сьогодні — солоне, а вчора — на смак.
III
На бесіди рутинні
подивися прискіпливо,
зміряй поглядом,
почуй і розчуй
шум тисняви,
озирнися —
голови в попелі.
Там, де свій —
вже не свій,
де було —
вже нема
й не планується.
Ґрунт під пʼятками глиняний —
не пісок,
не засмоктує —
встоїться,
ґрунт під пʼятками —
ще не асфальт,
не схопилося:
ще не визначив,
хоч і стараєшся.
Десь натужно гуде
чи то vlak1,
чи з минулого поїзд:
«Як, утверждаєшся?»
IV
Шлю привіт і зву в гості —
ч‑е‑р‑г‑о‑в‑о.
На очах —
надпрозоре намисто.
Зрозумію, почувши
пів слова,
помахаю,
хизуючись змістом.
А за тиском розлогим
вчорашніх
напів‑
горизонтів
у обіймах смерків
серед тиші
торішнього листя
одна за одною
з безодні
падають зорі.
А небо безхмарне.
А небо незаймано чисте.
V
Світанок тікає за обрій —
біжи росянистими травами
через кордони,
за ним,
вхопи його за поли
довгого
літнього
одягу —
і відпусти.
І на сміх,
що стихає
у соняшникових
лабіринтах
і розсипається
золотом,
грайливо трусни кулаком:
«Та ну,
дожену!
Гупотом,
топотом —
стережись!»
- чес. «поїзд» ↩︎